Насилля в сім’ї тісно пов’язане з торгівлею людьми. Світова спільнота прийняла ряд документів, які покликані протидіяти цьому ганебному явищу. Йдеться про Пекінську декларацію та Платформу дій, прийняту в ході 4-ї Всесвітньої конференції з питань жінок (Пекін, 1995 р.); Резолюцію про основні заходи й ініціативи, направлені на втілення в життя Пекінської Декларації, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН в рамках 23-го надзвичайного засідання (Нью-Йорк, 5–9 червня 2000 р); Конвенцію ООН про боротьбу з міжнародною організованою злочинністю та Протокол до неї про запобігання, припинення і покарання за торгівлю людьми, зокрема за торгівлю жінками та дітьми (2000 р.). Верховна Рада України 2004 р. ратифікувала Конвенцію ООН по боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю (Палермську Конвенцію) та додаткові протоколи до неї, зокрема Протокол про попередження й припинення торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми та покарання за неї.

Слід згадати ще кілька документів, які тісно переплітаються з насильством в сім’ї. Мова йде про викрадення дітей, адже дуже часто, рятуючись від жорстокої поведінки батьків, саме діти стають „живим товаром” для не менш жорстоких дорослих. Тому прийняття Постанови Кабінету Міністрів України „Про виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей” (від 10 липня 2006 р. № 952) дає можливість долучитися до міжнародно-правового механізму впорядкованого повернення дітей, яких незаконно вивозять або утримують за кордоном.

Іншим важливим документом, який спрямований на подальший розвиток умов для захисту прав та інтересів дитини є Закон України «Про ратифікацію Європейської конвенції про здійснення прав дітей» (від 3 серпня 2006 р). Ратифікація Конвенції є свідченням про готовність України дотримуватись міжнародно-правових стандартів у сфері захисту прав дітей, зокрема дітей, що постраждали від насилля.

В Україні діє національне законодавство, що регулює певні питання протидії насильству в сім’ї.

Насамперед, це Конституція України, яка не тільки визначає основні права та свободи громадян, а й гарантує їхній захист.

5 березня 1999 р. було прийнято Закон України «Про Декларацію про загальні засади державної політики України стосовно сім’ї та жінок»; який спрямовано на зміцнення інституту сім’ї, формування партнерських відносин в родині, рівного розподілу обов’язків між подружжям.

У Кримінальному кодексі України (№ 2341–ІІІ від 5.04.2001 р.) визначаються види злочинів, які пов’язані із жорстоким поводженням з дітьми, зокрема, умисне вбивство дітей; доведення дітей до самогубства; нанесення тілесних ушкоджень; побої та мордування; катування; незаконне позбавлення волі або викрадення дитини тощо.

У січні 2006 р. Верховна Рада України внесла зміни до Кримінального Кодексу України, зокрема до ст. 149 „Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини” та ст. 303 „Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією”, що дає підстави стверджувати про приведення необхідних норм українського законодавства у відповідність із Палермською Конвенцією.

Часто злочини, пов’язані з домашнім насильством, трактуються правоохоронними органами як «хуліганство». В таких випадках мова йде тільки про порушення «громадського порядку» та вияв «неповаги до суспільства», що є підставою для застосування Ст. 173 Кодексу України про адміністративні порушення (№ 8073–Х від 07.06. 2003 р). Важливо зазначити, що саме п. 2 цього Закону дає роз’яснення про міру відповідальності за вчинення насильства особою або невиконання захисного припису (у вигляді штрафу чи проходження виправних робіт).

Сімейний кодекс України (№ 2947–ІІІ від 10.01.2002 р.) належить до законів з цивільного права та регулює правові аспекти насилля у сім’ї. Відповідно до ч. 1 ст. 3 Сімейного Кодексу України, сім’ю утворюють особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом та мають взаємні права та обов’язки. Тлумачення цієї норми означає, що сім’єю є не тільки особи, які перебувають в зареєстрованому шлюбі, але й особи, які проживають у громадянському шлюбі та члени їхньої родини.

Також відповідно до положення ч. 4 ст. 3 Сімейного кодексу України підставою для сімейних правовідносин окрім шлюбу, визнаються кровне споріднення, усиновлення та інші підстави, що не суперечать моральним засадам суспільства. Наприклад, захистом правових органів можуть користуватися мати чи батько, якщо вони піддаються насильству з боку власних дітей; брат чи сестра, якщо вони піддаються насильству з боку дядька чи тітки тощо.

Окремо слід зазначити, що норми цього законодавства передбачають дії, спрямовані на захист дітей від жорстокості та насильства не тільки з боку батьків, також поширюються на осіб, які їх замінюють – усиновителів, опікунів (піклувальників), прийомних батьків, батьків-вихователів.

Процедура розлучення завжди вимагає особливого розгляду, оскільки дуже часто саме її застосування створює кращі умови по відношенню до насильника, а ніж до самої жертви. Так, згідно Ст. 105 цього Закону шлюб може бути розірваний за письмовою заявою чоловіка або жінки чи за їх спільною заявою. Але процедура розлучення (Ст. 3) прописана таким чином, що її застосування не забезпечує захист жертви, якщо вона проживає спільно з особою, яка вчинила по відношенню до неї насильство на час судових процесів. Тобто в цей час насильник може продовжувати здійснювати насилля проти особи, яка чекає на кінцевий варіант судового рішення.

У цьому законодавстві є окрема стаття, яка покликана захищати права дітей на власність (Ст. 167). У ній передбачена можливість виселення з жилого приміщення батьків, якщо вони проживають спільно з дітьми, по відношенню до яких вже позбавлені батьківських прав. На практиці ця норма закону майже не застосовується: як правило, діти залишаються проживати разом з батьками, які пиячать, вживають наркотики, ведуть аморальний спосіб життя. У кращому випадку вони можуть проживати на житловій площі опікунів, які не завжди їх прописують або взагалі не включають до процесу приватизації житла. На таких дітей не поширюються пільги щодо отримання позачергового житла, хоча фактично житлом вони не забезпечені.

Подібні прогалини спостерігаються й у Житловому кодексі України, схваленому ще у 1983 році й діючому на сьогодні із численними редакціями. Часто члени сім’ї, які потерпілі від насильства, проживають спільно з особою, що вчинила щодо них насилля, через недосконалу систему визначення прав на майно та іншу власність.

Можуть також виникати складнощі щодо закріплення за дитиною житла, коли її направляють в інтернатний заклад за заявою батьків, оскільки за чинним законодавством захист прав дитини на житло з боку відповідних установ (соціальних служб, служб у справах дітей тощо) не передбачений. Тобто через недосконалість Сімейного кодексу дитина може постраждати не тільки через насилля, яке було вчинене по відношенню до неї, але й втратити свої права на житло та інше майно.

Водночас у ст. 25 Закону України "Про охорону дитинства” (ухваленому 24 квітня 2001 р. № 2402-Ш) прописані норми збереження житла за дитиною у випадку передачі її під опіку, на влаштування у будинок дитини, дитячий будинок, школу-інтернат, дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю.

Загалом Закон України „Про охорону дитинства” відзначає, що кожній дитині гарантовано право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності. Саме держава покликана проводити захист дитини від усіх форм фізичного та психічного насильства, приниження, образ, недбалого чи жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, зокрема з боку батьків або осіб, що їх замінюють.

На сьогодні українська судова практика має невеликий досвід успішної роботи щодо вирішення проблем насильства у сім’ї, оскільки юридичні процедури можуть відноситься як до цивільного, так і до кримінального права, що вносить серйозні розбіжності при розгляді конкретної справи особи, яка вчинила насильство. Саме тому існуючі правові норми скоріше ускладнюють процедуру доказу наявності фактів насильства та скоєння таких злочинів щодо жертви, ніж дають підстави для протидії чи запобігання.

Важливим кроком протидії насильства у сім’ї стало прийняття Розпорядження Кабінету Міністрів України про схвалення Концепції Державної програми підтримки сім’ї у 2006 – 2010 рр. Але про ефективність цієї роботи йтиметься лише за умови, коли будуть сформовані відповідні регіональні програми заходів та механізми їх реалізації на місцях .

Як уже згадувалось, 15 листопада 2001 р. Верховною Радою було прийнято Закон України "Про попередження насильства в сім’ї” (№ 2789–ІІІ), який набув чинності у 2002 р. та став першим серед країн Центральної і Східної Європи та СНД спеціальним законом у сфері боротьби з насильством в сім’ї. Цей Закон визначає чотири види насильства: фізичне, психологічне, економічне та сексуальне, формулює правові й органiзацiйні основи попередження насильства в сім’ї, описує органи та установи, які покликані здійснювати заходи з попередження цього негативного явища. Його дії поширюються не тільки на осіб, які перебувають у законному шлюбі, але й на тих, хто спільно проживає без офіційної реєстрації.

У розділі І (Ст. 1) цього Закону визначено основні терміни, що пояснюють загальні положення щодо існуючих видів насильства, дається визначення «жертв насилля», «попередження насильства в сім’ї», пояснюється, коли слід вважати, що існує «реальна загроза вчинення насильства в сім’ї», вводиться поняття «захисний припис». Формулювання поняття «віктимна поведінка щодо насильства в сім’ї» пояснює, що жертва сама може провокувати насильство власною поведінкою. Наявність цього визначення у Законі викликає серйозну критику з боку багатьох правозахисних організацій та установ, які працюють з жертвами насилля.

Суттєвим недоліком закону є відсутність уніфікованих нормативно-правових актів для регулювання питань ювенальної юстиції, а також судів, які б розглядали не лише кримінальні справи стосовно дітей, але й цивільні, які пов’язані з особистими, житловими і майновими правами дітей.

Слід також зазначити, що цей закон передбачає використання низки методів для попередження та захисту жертв насильства. Сюди відносять видачу захисних ордерів, створення спеціальних закладів для жертв домашнього насильства, центрів медичної та соціальної реабілітації, кризових та моніторингових центрів. Аналіз цього дослідження дає підстави говорити про те, що більшість спеціалістів (90%), які працюють у сфері захисту осіб від домашнього насилля, визнають та опираються на норми Закону України „Про попередження насильства в сім’ї”.

Однак опитані під час дослідження респонденти зазначають, що закон не надає детального опису закладів і служб, покликаних захищати осіб, які потерпіли від насилля в сім’ї, не передбачає адекватного механізму для державного фінансування подібних установ, тобто механізм реалізації цих норм має суттєві недоліки.

Для налагодження механізму роботи з особами, які здійснили насилля у сім’ї, Міністерством внутрішніх справ України було розроблено та впроваджено в дію „Інструкцію про порядок узяття на профілактичний облік та порядок зняття з профілактичного обліку осіб, які вчинили насильство у сім’ї” (№329 від 9.04.2002 р.). Це Міністерство ініціювало прийняття Закону України „Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення щодо відповідальності за вчинення насильства в сім’ї або невиконання захисного припису” (№759-ІV від 15.05.2003 р). Постановою Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2003 р. № 616 затверджено Порядок розгляду заяв та повідомлень про вчинення насильства в сім’ї або його реальну загрозу. Також затверджено та впроваджено в дію „Порядок розгляду звернень та повідомлень з приводу жорстокого поводження з дітьми або реальної загрози його вчинення” (№5/34/24/11 від 16.01.2004 р).

З прийняттям цих підзаконних актів можна говорити про спробу налагодження механізму реалізації відповідного нормативно-чинного законодавства щодо протидії насильства в сім’ї, хоча на думку правозахисників цього явно не вистачає для ефективного захисту жертв насилля.

На початку 2004 р. Міністерством охорони здоров’я України було затверджено Наказ № 38 від 23 січня 2004 р. „Про затвердження заходів щодо виконання Закону України „Про попередження насильства в сім’ї” та „Примірного положення про центр медико-соціальної реабілітації жертв насильства в сім’ї”.

30 березня 2004 р. спільним наказом Мінсім’ядітимолодь (сьогодні – Мінсім’ямолодьспорт) та МВС України для вдосконалення механізму взаємодії органів і структур, на які покладено здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї, було затверджено «Інструкцію про порядок взаємодії управлінь (відділів) у справах сім’ї та молоді, служб у справах неповнолітніх, центрів соціальних служб для молоді та органів внутрішніх справ з питань здійснення заходів з попередження насильства в сім’ї» (№3/235 від 09.03.2004 р.).

В Інструкції зазначається, що управління (відділи) у справах сім’ї та молоді ініціюють створення при місцевих органах виконавчої влади й органах місцевого самоврядування, а також забезпечують роботу постійно діючих робочих комісій з питань координації дій щодо попередження насильства у сім’ї.

 Провідний спеціаліст Рожищенського РУЮ                          Леся Романенко